До яких наслідків може призвести бунт?

На «Новій сцені» Національного театру ім. Лесі Українки п’єсу Жана Ануя режисер Олег Нікітін поставив зі студентами-четвертокурсниками Театрального університету (художнім керівником курсу і цієї постановки є Михайло Резнікович). Вистава — творчий експеримент і виклик для молодих артистів, чи зуміють вони передати всі смисли і відтінки якнайгострішого конфлікту і двох «правд», закладені драматургом у цьому творі.

Сюжет старогрецької трагедії Софокла француз Жан Ануй переніс у роки Другої світової війни... Вийшовши на сцену, молодь (поки що учасники Хору) виступає обвинувачем «системи», що погубила незгодного. Вони по-юнацьки різкі і непримиренні. У пролозі кожен із них — Антігона! Студенти у всі часи — найзавзятіші учасники революцій і перші призвідники бунтів. Нікому з них ще не довелося побувати в шкурі царя Креона. Ніхто з них ще толком не стикався з тягарем відповідальності за інші життя. Але в центрі сцени — піраміда, яка веде до трону. І той, що сидить на ньому, «самотній, як і кожен, хто зійшов на вершину»...

Іллі Пономаренко дісталася дуже складна роль — царя, який не жадав влади. Він звалив на себе цей хрест лише тому, що племінники — Етеокл і Полінік — у боротьбі за трон довели місто до повної розрухи і вбили один одного... І щоб навести в державі хоч якийсь лад, Креон оголошує одного із загиблих братів героєм, а другого ж забороняє поховати під страхом страти. Піти проти влади заради порятунку душі Полініка наважиться лише маленька Антігона (цю роль дуже емоційно грає Марія Агапітова). Поховати брата і померти — ось місія її героїні. А місія Креона — дотриматися закону, виконати свій же наказ — стратити злочинницю, незважаючи на родинні зв’язки. В «Антігоні» не на життя, а на смерть обов’язок державний стикається з обов’язком загальнолюдським...

Мовчазна, замкнута, занурена в себе Антігона — покірлива і покірна долі, вона не шукає порятунку. Беззахисність і тендітність героїні підкреслюється різким контрастом із навколишнім світом пристосуванців і конформістів.

Трійкою раболіпних, безпринципних і догідливих стражників (Гліб Суряга, Микита Стерлик і Дмитро Симоненко) керує страх. Рятуючи власну шкуру, вони готові «здати» не лише Антігону, але й один одного. Годувальниця (Аліна Зевакова) не стільки бореться за підопічну, скільки боїться несхвалення покійної цариці, яке, можливо, буде на «тому» світі. Наречений Гемон (Андрій Журавський) хоч і дорожить коханою, але швидко здається. На тлі безкомпромісної Антігони він видається інфантильним і безхребетним. Розсудлива красуня Ісмена — сестра героїні (Олена Вечірко) відмовляється поховати Полініка, боячись розправи царя, фізичного болю. І в чомусь вона права: брата не повернути, то чи варто жертвувати своїм життям заради принципу? Тут уперше голос розуму на тлі абстрактного героїчного пафосу на мить здасться не таким уже й егоїстичним... Але ще довго глядач, заколисаний простим розподілом сил — кат і жертва, — щиро обурюватиметься з приводу принциповості Креона і співчуватиме відчайдушності Антігони. Аж до ключового діалогу головних героїв.

Одне з найважливіших достоїнств цієї п’єси (як і будь-якого іншого класичного твору) — варіативність смислів. На такому матеріалі особливо чітко видно, як багато залежить від виконавців, від того, хто з них виявиться переконливішим, хто на глядацькому «суді», виступаючи «адвокатом», зуміє виправдати свого героя.

Персонаж, що створюється Іллею Пономаренком, не злодій. Його Креон мудрий, гуманний, сумлінний правитель, упевнений у тому, що видавши закон, він першим зобов’язаний його виконувати. Гідний батько й уважний чоловік, дбайливий дядько... Він по-батьківськи вмовляє Антігону відступитися від своєї затії, запевняє в безглуздості жертви і прагне її врятувати.

Полініка й Етеокла, про яких лише згадується в п’єсі, постановники виводять на сцену. Так наочно Креон демонструє Антігоні мерзенну зворотну сторону політики. Олександр Соколенко і Євген Щербань грають пропащих покидьків, для яких немає нічого святого. Вони то б’ються за м’яч — тут символ влади, то відпускають зневажливі і цинічні репліки, п’ють з горла, грають у карти, свистять і безцеремонно втручаються в діалоги, то безмовно спостерігають за подіями, але самою своєю присутністю створюють поле драматичного напруження. Етеокл демонстративно-нахабно поїдає яблуко, спостерігаючи, як сестра рве останні зв’язки з життям, Полінік супроводжує зухвалими посмішками все, що відбувається на сцені...

Антігона ж лише несамовито повторює своє безкомпромісне «ні», і в якийсь момент її рішучість обертається сліпим юнацьким максималізмом. Вона не хоче чути Креона. Небажання розуміти, неготовність замислитися про наслідки, нездатність прорахувати, чим обернеться твій героїчний вчинок для інших, — підвели Антігону.

У фіналі Хор уже не такий категоричний. Антігона виконала свій обов’язок. Але свій обов’язок виконав і цар. Він не помилував Антігону, але кого помилувала вона? Все залишилося, як раніше: Полініка не віддано землі, цар продовжує володарювати... Виходить, ціна подвигу Антігони — черга безглуздих смертей?

Вистава примушує замислитись про те, що таке обов’язок? Яка сила закону — державного й етичного? А також і про те, до яких наслідків може призвести бунт?

Олександр ГРУНОВ

"День", 15 лютого, 2017

Посилання:

Немає коментарів

Коментувати.

E-mail: Пароль: Реєстрація Забули пароль?

Перед тим як написати коментар, ознайомтесь з правилами сайту.
Увага! Коментарі незареєстрованих користувачів будуть розміщуватися на сайті після перевірки адміністратором.

Ваше ім'я:
protect